І вже зів'яли квіти мого літа,
Ми закували серце у стальну броню,
Вже жовте листя опускається на воду,
А я залишилася там, де і стою.
На перехресті тих доріг
Де ми ходили ще малими,
Де в волошкових теплих нивах
Ти моє серце не зберіг.
Прошу тебе: не треба більше кроків!
Ще порух - я натисну на курок.
Десь в небі сумно закричить ворона,
а ми так і стоятимемо серед німих квіток.
Ми були лиш ілюзією тих,
Ким у дитинстві стати не змогли.
Нас двох з тобою вигадали гори,
Заради останьої забавки увосени.
