Літачок який не полетів

Давай побудемо простими перехожими на день:
Запустим в небо купу літачків,
 І потім будемо довго бігати по полю
Як пам’ятаєш, ти колись хотів…

Ми мріяли разом колись злітати
На тій кульці, що зветься літаком.
Я малювала пальцями вітражі,
І сон той був глузливим малюком.

Я малювала тоді колір мрії,
Ти ж обіцяв захистити від вітрів.
І все ж я одна залишилася стояти
У чарах літачка, який не полетів…

Я буду твоїм художником...

Я буду твоїм художником,

 Складати із пазлів життя.

Я буду для тебе колючим йожиком,

Розривати хвилини буття.

Там більше не буде нікого,

Я буду ламати кістки

Твоєї душі чепурної

І розкидати усюди куски.

Я засію думками три поля

І зимою зберу урожай.

Я сховаю тебе від горя,

Яке сама й принесла, нажаль.

На тому полі виросли маки:

Кам’яні діти твоєї душі.

Я зібрала їх всіх у корзину

І згубила той шлях яким йти…

...

Одного дня я пригну з парашутом!

Так легко здамся на поруки вітрів.

Одного дня я пригну з парашутом,

Нирну у темні терені лісів.

Забуду страх, розпуту і печалі…

Злечу до неба, щоб потім впасти вниз:

Забити сильно ногу і коліна.

Й всміхатися до мами й лікарів.

Одного дня я пригну з парашутом,

Щоб довести  про векторні перетини світів.

Одного дня, коли  я пригну з парашутом

Не важливим станеш навіть ти!

Безумні

Безумний джаз ми грали серед поля,
Дико сміялися ми вкотре від нудьги,
Ми падали, і з того всього горя
Не розуміли усієї простоти.

Завтра ми знову прокинемося зранку,
Повторимо старий мотив,
Заваримо задуже міцну каву
І знову будемо кудись іти.

Потоки мас злилися воєдино,
Вже втратили усе, що лиш могли,
Намалювали веселку ми зарано,
Той дощ серця  мені й тобі не оживив.

Більше не буде Так Як вчора

Більше не буде так як вчора,
Не слухалося серце отих передчувань.
Більше не буде так як вчора
Ми з тобою знову заручники чужих бажань.

Вчора пройшло, а завтра - буде завтра
Вчора пройшло, від нас залишились лиш сни
Вчора пройшло і п’яна від нещастя
Я знову боса ходитиму по склі.

Більше не буде так як вчора
Не обернулися тоді ,в останнє, ми...
Більше не буде так як вчора
Напевне це й було
прощання назавжди.

«День» у контексті новітньої історії України

«Займатися історією  - це не забавка чи безвідповідальна гра. Займатися історією вже означає знати, що ти прагнеш до чогось неможливого, та все ж необхідного і надзвичайно важливого. Займатися історією означає занурюватися в хаос, та все ж берегти віру в порядок та смисл. Це дуже серйозне завдання і навіть, можливо, трагічне». 
                                                                                                 Герман Гессе ( «Гра в бісер»)
Будівничими держави, виходячи зі своїх морально-концептуальних засад, ми  завжди вважаємо політиків, депутатів та науковців – так звану «еліту». Насправді ж цими будівничими є не окремі особи, а цілий народ. Не «недолугий етнос», як писала  у нещодавно виданій книзі «Записки українського самашедшого» Ліна Костенко, а свідома нація, що ідентифікує себе українцями. Та як ця нація буде знати, як саме будувати омріяну незалежну країну, якщо не володітиме інформацією?
Сучасний світ здвигнутий на новинках, нанотехнологіях, очікуванні кінця світу, беззмістовних серіалах  та новинах. Сьогодні людину, яка відреклася від свіжих надходжень інформаційних харчів  і знаходиться у якомусь своєму вакуумному безінформаційному просторі, знайти буде важко. Одні щоденно слідкують за розгортанням політичних баталій, інші - за роллю і значенням України на світовій арені, третіх цікавить мода, спорт, здоров’я, мистецтво. Інше питання - що з того  інформаційного масиву, який щоденно надходить з екранів телевізорів, сторінок газет та журналів, можна дійсно вважати об’єктивними свідченнями про події; що з усієї тієї кучугури можна буде в майбутньому записати у підручнику з історії України; як наші наступники будуть обертатися назад, дивлячись на нашу добу, людей, які одночасно жили у двох тисячоліття, робити власні висновки, осуджуючи чи підтримуючи дії своїх попередників - від нас залежить те, яку спадщину вони отримають!
Нині в моді перекручувати факти, надавати їм абсолютно неумісного потаємного змісту, висувати нові гіпотези. Ми не сидимо на уроці фізики, не говоримо про закон Мерви, але з кожним днем все глибше розуміємо: придумувати неіснуюче -  це не вихід  із ситуації  і навіть не втеча від реальності, а безглузде пропагування невідомих істин.
Один політ метелика може змінити світ, один крок може завести в ущелину, один голос – змінити історію світу. Газета «День» - та сила , що спонукає цей світ змінюватися кожного дня. Без  встановлених канонів, благоговіння перед псевдоістинами, поклонами перед не завжди правдиво обраними лідерами, вона висвітлює всі сфери людського життя. Вона стоїть на декілька століть вперед  від тих заангажованих газет, для яких основною метою є отримання сенсації, важливої чи не важливої, правдивої чи не дуже. Інколи, читаючи подібного роду видання, мимоволі з’являється думка, що навіть у екстремальній ситуації, коли людина стоятиме на даху палаючого будинку, вони будуть брати інтерв’ю.
Сьогодні, ми творимо історію кожним своїм кроком, падінням і злетом, а газета «День» є нашим невід’ємним супутником у цьому.

День пафосу

І ось настав той день, з нетерпінням якого чекали всі жителі – День Пафосу. Свято було започатковане-архітектором, міністром Віолем Цепешом  у 2097 у день відкриття Сферичної Площі, найграндіознішої і наймаштабнішої споруди міста. Святкують цей день з більшим розмахом як Хануку чи Новий Рік, і чекають також, з більшим азартом. Коли ж ще ти зможеш танцювати добу, пообійматися з незнайомими людьми, натягнути на себе круті шмотки, і стати тим ким ти не є. Пір’я, глазур, грязні думки, зґвалтовані в стані алкогольного сп’яніння дівчатка, наркотики. Звичайні речі для сьогоднішнього дня.
В крові бурлив алкоголь. В центрі площі вісів плакат : «50 років з дня започаткування ДНЯ пафосу» Вже вміру випивші жителі почали вдавати з себе орангутангів і слонів, при цьому якось дивно вигукуючи.
Ведучий мурмотів у мікрофон, і давав його усім, хто бажав слова. В основному площею лунали вигуки на кшталт : «За День Пафосу. - Найкращий день у році! - Щоб було  у нас завжди все так само класно і пафосно, як зараз…»
Та ось цей потік нелогічний і абсурдних думок перервав сивенький дідусь із сірими зморшкуватими очима, які дивилися з докором. Сферична площа переливалася в останніх блискітках сонця. На якусь секунду в очах старого пролинуло захоплення, та це було лише секундно. Він здався знайомим, десь вже бачили ці сірі жваві оченята. Та п’яній публіці сам Гіййом де Боплан зараз здався б другом з риболовлі,з яким розпивали минулого місяця. Отож ті у кого залишилися хоч якісь краплини розуму, відразу їх відкинули. Старого – не знають.
- Схаменіться, монстри! Оберніться навколо, що з вас сталося? В кого ви перетворилися? Поклоняєтеся будівлі і святкуєте пафос? Ви тупі, нікому вже не потрібні, бездушні предмети. Ви скоро, зовсім скоро зникнете, так і не зрозумівши суті. Ваше маленьке, злякане «я» вже ховається лише у ваших дитячих спогадах, куди ще не дібрався весь ваш цей Пафос. Ви чужі від істини,далекі від світу. Чужинці у вас. Маски, ось що тепер головне. – публіка спочатку шоковано наглядала, потім же ж почала скандувати. Навіть розташовані ексцентрично будинки і ті дивилися з презирством. – Заберіть старого! Хай не псує свято! Геть, хрища!
- Добре, добре я піду, але колись ви все таки зрозумієте, - з цими словами він почав спускатися сходами. – Дурні, сліпі,чужі не розуміють, я здійснив помилку, тоді – він хотів сказати ще щось, та не побачивши перегородку спотикнувся і впав. Публіка зайнялася голосним сміхом –Так йому і треба, - кричали діти з центру натовпу .
Лиш після того, як він не приходив в себе хвилин так 20, міліціонер,якому було абсолютно пофіг на старого, і який сам хотів би розпивати на цій площі, викликав швидку. З неї вийшли два мед брати амбали, байдужо вкинувши старого в карету, не перевіривши навіть пульсу, поїхали далі.
Випивка знову лилася рікою. Через годину натовп взагалі забув цей інцидент.
Та вони згадають. Згадають очі, дзвінкий голос, коли на перших шпальтах газет буде чорним по білому писати : «Вчора, на Сферичній площі помер від сердечного припадку  Віоць Цепеш, найвизначніший архітектор і міністр. Людина,яка 50 років тому започаткувала День Пафосу.»
Він зрозумів, хто такі чужі, але було вже пізно, він сам їх створив, тепер же ж не залишилося нічого, тільки чужі!

немов ти мені чогось вартуєш

Немов ти мені чогось вартуєш,
Продовжуємо танці на кінчику ножа.
Немов ти мені чогось вартуєш
Закатаємо істерику , продовжмо скандал .
Немов нам ще вартують почуття:
Спалимо все в грубі
 і будем пити до самого рання,
станцюємо танго на залишках стола,
а вранці прокинемося  від сорому й поганого передчуття.
«Немов ти мені чогось вартуєш» -
шепотіли губи вслід закритим тим дверям
немов ти мені чогось вартуєш…

Секрет

Беручи в руки перо, ми самі ще не до кінця розуміємо, що ж так хотіли сказати. Це як сліпий художник, який намагається намалювати життя, як втративший дар слуху музикант, який намагається створити небесну композицію, відігравши в пам’яті останні ноти.
Ви ніколи не запитували себе, чому люди з вадами зору, суху, мови, тіла, більш добрі, лагідні? В них менше того пафосу, гри, масок, ніж у нас? Вони не бачать і не чують життя так, як бачимо і чуємо його ми, але вони все одно насолоджуються цим життям краще за нас. Вони бояться бути втраченими, бояться завтрашнього дня, саме цей страх і підштовхує їх до мети, до щастя.
Виводячи кривими літерами слова на папері, ми вкладаємо в них крик душі, ми так само як і вони боїмося бути непотрібними і хочемо бути почутими.
Слова закінчилися, велика крапля чорнила впала саме туди, де якраз мала стати на своє законне місце крапка. Тепер же ж замість неї велика жирна пляма – безвихідь! Ех, повернути б час назад. Перо впало на ще живий малюнок, виведений каліграфом. Літери розплилися, перестали нести в собі першоідею. Там, утворилося життя, в якому ми бачимо таїну, прикриту шаром пилу, навіки загублену, яку більше не зможемо прочитати.
Слова, які були написані, стануть легендою, переспіваються в піснях, кожен хоч раз в житті їх вимовить з трепетом, усією ніжністю на яку тільки здатна душа. Для когось же ж залишаться секретом – моїм, твоїм, нашим.
Легенький вітерець обдав своїм теплом кімнату, пробігся по столі перегортаючи сторінки, розсипаючи їх по підлозі, викидаючи декілька у вікно і відсилаючи їх у політ над містом. А ти будеш берегти мій секрет?

Замальовки про людей. Частина перша. Він….

А він сидів,як митець, у гордій самотності боячись злякати музу. Пальці ніжно й бережно, майже без трепету перебирали струни, які в свою чергу плакали. Мелодія лилася безлюдним містом, пронизуючи його, наче шпагами, залишаючи цим німим, бездушним предметам, частинку свого секрету.
А ти? Ти просто віддався звукам,які рвали тебе зсередини на шматки, а потім склеювали назад. Ти міг зіграти цю мелодію й з закритими очима, якби це було потрібно. В твоєму погляді можна було спіймати щось схоже на дитячу непереборну радість, адже ти нарешті заграв її, захоплення, трішки суму, болю, образи, ніжності. Очі вдивлялися у далеч, туди, де через декілька годин мало б зійти сонце, і воно зійде, обов’язково.
Тобі було самотньо, ти грав і грав, заглушуючи серце. Вже навіть кішки, і ті втомилися тебе переривати і мирно дрімали хто-де: на лавці, дереві, вікні. Мелодія ставала все гучнішою, почуття все тривожнішими, гра, все жвавішою. І раптом наступила повна тиша. Так банально і просто – тиша посеред ночі. Ти пригорнув, як скарб, гітару, випрямився, і попростував у дім, у ніжні обійми Морфея, у те царство, де будеш літати.
Не хвилюйтесь, цю мелодію він ще обов’язково заграє, але вже не нічній тиші, не вранішній зорі, і не мені, чорній кішці яка зовсім випадково сиділа у ту ніч на вікні ,а тій, котру покохає, всім серцем і душею. А ми, нічні створіння, будемо з захопленням дивитися з-за нашої маленької куліси на ту, котра зуміє прийняти цей дорогий його душі дар – мелодію.

Станцюй зі мною

Станцюй зі мною

Станцюй немов в останній раз

Сьогодні  буде це під джаз

Станцюй, ні не впадемо

Просто забудемо

Лиш сьогодні

Лиш один раз

В останнє

Місто сп’ яніє

Воно не зрозуміє

Старих Друзів

Що навчаються танцювати під джаз

Провина, між нами

Образа і яма

Ні не впадемо,

просто забудемо

Лиш сьогодні

Лиш один раз

В останнє

Коли впаде остання маска...

Зляканий погляд блукає по повному залу, вдивляючись в обличчя, шукаючи знайоме. Та їх нема: вчора були одні, сьогодні другі, завтра будуть треті. Вони так просто й без емоційно проходять крізь твоє життя, пам’ятаючи не тебе, а твою маску. Сьогодні ти був сумним клоуном, завтра будеш усміхненим героєм.
Через роки ти знову вийдеш на цю сцену, без маски, як ти будеш гадати, а вони, вони просто тебе не впізнають, не приймуть, проженуть, бо ти – ніхто.
Трішки безумний двірник, по фіналі п’єси, змітає з підлоги всі зірвані маски. Він єдиний залишається справжнім у цім аншлазі подій, людей, почуттів.Його також ніхто не знає :він не цікавий, «безликий». Так,він не пустий: він любить класику й науку, музику й живопис, але для них, людей які дивляться наобличчя, він – ніхто.
Що стане зі світом? Що стане з тобою коли впаде остання маска? Чи будемо ще МИ? А що, взагалі ми знаємо про те, скільки в нас масок і що під останньою?

Музей архітектури і побуту Пирогово - Масляниця

 Фотозвіт із поїздки буде трохи згодом. ) _________________________________________________

Ой, весна, весна та весняночка,
Ой, де ж твоя донька, та паняночка - такі заклики лунали багатогектарною територією Музею архітектури і побуту Пирогово. Чому? Все просто. Тисячі людей зібралися на святкування Масляної. Проводів зимової пори.Приєдналися до них і студенти Острозької Академії.

Традиції і обряди є невід’ємною частиною культури нашого народу, тісно пов’язані з нашою духовністю. Незнання власних традицій свідчить про низький рівень культурно-духовного виховання як молоді, так і нації. Тішить те, що є ще багато людей не байдужих до приданого власного народу: вони намагаються зберегти, розвинути та передати майбутнім поколінням власний досвід. На свято Масляниці 6 березня 2011 року студенти Національного університету "Острозька академія" мали змогу відвідати музей "Пирогово" у Києві.
Існує декілька назв передпісного тижня, це: Масниця, Масляниця, Колодій. Протягом цього часу вартує їсти вареники з сиром та сметаною, гречані млинці, смажені на маслі або смальці. Існує повір’я, що чим більше на Масницю буде з’їджено і випито - тим багатшим буде врожай і приплід тварин.  Організаторам дійства у Пирогово вдалося якнайповніше відтворити українське свято, яке вражало не тільки своєю пишністю, колоритністю і національністю, а ще й шанобливим ставленням до української культурної традиції! Від самого музею віяло духом XVIII-XIX ст., не говорячи вже про відвідувачів, які не лише вдяглися у вишивані сорочки, плахти, кожухи, а й заквітчалися вінками в шовкових стрічках.
Саме дійство включало в себе колодійні обряди (за давньою уявою, народжується в понеділок святкового тижня; колодій - поліно, або макогін яке сповивають як ляльку), водіння «козла»,  катання на конях. Найменші відвідувачі музею мали змогу  покататися на поні. На Співоче поле було привезено Кострубату Бабу, яку під кінець вечора спалили. У наших предків цей ритуал знаменував перемогу весни над зимою. Опудало спалювали, водячи в той час навколо нього хороводи. Всі забави супроводжувалися величезною кількістю співів, які так люб’язно виконували фольклорні колективи. Не обійшлося й без обіцяних традиційних млинців: з вишнями, медом, сиром, м’ясом, варенням і навіть ікрою заморською. Всі бажаючим могли почастуватися, глінтвейном, чайком або кавою.
Різнобарв’я тернових хусток, архітектурна забудова і неповторність обрядодійства залишили по собі приємне враження у всіх відвідувачів музею. Дякуємо організаторам за чудово проведений час!








Відредаговано Артемом Жуковим