Мандрівний вагон

І не написані слова, в своєму танці невеселім.

Сьогодні я іще жива, й живу думками на папері…

Слова врізалися у душу, і залишали там сліди,

Ми обіцяли непорушно дитячі мрії берегти.

Сьогодні  - тут, у обіймах рідних,

А завтра – у полі, де немає близьких

Ніщо не зупинить колісницю подій,

І вже ми шкодуєм, про кількість тих мрій..

За плечима -  багаж, павутина з думок,

І не відання того, де наступна зупинка

Сьогодні ж мрія моя  - одна на мільйон,

На хвилю спинити мандрівний той вагон…

Кава

Той аромат, що спокій дарував завжди,
Сьогодні ж, навпаки, - отрава!
Зернисто-мелена імгла,
І назва їй лірична -  кава.

Забула вже, як дзвінко ми сміялись,
Каву п'ючи у темні вечори,
Як серце скажено калаталось,
Від місячної атмосфери навкруги.

У каві ми ховали душу,
Їй шепотіли закодовані слова,
І мить була та непорушна,
Від якої відлік вела я.

А зараз за вікном лиш смуток,
І дощ той, родич самоти,
Коли і кава з молоком та цукром,
Не зігріє від самотності в душі...

Квіти мого літа

І вже зів'яли квіти мого літа,
Ми закували серце у стальну броню,
Вже жовте листя опускається на воду,
А я залишилася там, де і стою.

На перехресті тих доріг
Де ми ходили ще малими,
Де в волошкових теплих нивах
Ти моє серце не зберіг.

Прошу тебе: не треба більше кроків!
Ще порух - я натисну на курок.
Десь в небі сумно закричить ворона,
а ми так і стоятимемо серед німих квіток.

Ми були лиш ілюзією тих,
Ким у дитинстві стати не змогли.
Нас двох з тобою вигадали гори,
Заради останьої забавки увосени.

В обіймах чиєїсь холодної весни...

І серця стук у мікрофон,
І знову той пустий вагон
Де поховали ми надію
Під червоним обтягнутим сидінням.

І потяг, що на крилах мчиться,
Як ось-та криївка-теплиця -
Останній прихисток для нас,
Де б стали ми щасливі враз.

Про потяг той ми лише мрієм,
В серцях думки з тобою грієм.
Нежданно зівалися ми вниз
Такий-собі "земний каприз".

Нас опустили до землі,
Давно вже погасли ліхтарі
на вулицях де ми дивились сни
У обіймах чиєїсь холодної весни...

Просто посиди зі мною й випий чаю

Просто посиди зі мною й випий чаю.

Я обіцяю, що заварю такий як любиш ти

Я про одне тебе лише благаю:

Не залишай мене на самоті.

Я принесу тобі води з криниці -

Закип’ячу, всиплю м’яти й іншої трави,

Добавлю дрібку спокою й дурману,

Аби зі мною зараз залишився ти.

Я попрошу тебе лише мовчати…

Мені і так було достатньо різної брехні.

Ми будемо пити чай з тобою з м’яти

І ти не будеш думати про те як утікти.

Ти знаєш, я заварюю цей чай лише для особливих:

Для тих хто залишається у пам’яті віки.

Я заварюю його часом для людей і досить дивних,

Але лише для тих, з ким приємно мовчати завжди.

Дощ в якому немає міста

Невідомо коли почала цінувати погоду, а особливо схід сонця.  Можливо це трапилося в день, коли я опинилася в найбільш дощовому місці планети! Дощ тут ллє 365 днів на рік, з деякими короткими паузами. Це інколи огидно, прокидатися і бачити за вікном сірі хмари смутку, які огорнули маленьке містечко в межигір’ї немов пеленою, намагаючись проковтнути його.  Одного дня це місто саме здійснить суїцид: просто пірне у прірву туману і дощу, і ніхто більше ніколи так і не вибереться звідси. Гори навколо міцно перекриють усі шляхи до зовнішнього світу,  а люди повільно почнуть танути, немов ті цукрові кульки вкинуті і гарячий чай. Розчиняться у повітрі, у якому вже не можливо дихати.  Тут все навколо зеленого кольору, зелена трава, дерева, будинки, небо, зелені люди, немов ті гуманоїди, що пересуваються з кутка в куток шукаючи краплину ультрафіолету,  щоб нагодувати свої змучені душі. Так і не знайшовши нічого, вони повертаються до своїх зелених домівок, витрачаючи ще більше такої необхідної життєвої енергій на злість. Злість яка поглинає в себе сильно газоване повітря, починає забарвлювати в зелено-бурий колір простір навколо і з’їдає заживо кожну душу, навіть не заправляючи те все криваве місиво органів перцем чи сіллю. Навіщо ж додавати прянощів, коли людські душі вже і так забруднені заздрістю, жадібністю і відчаєм. Кращої приправи ніж неконтрольований гнів , не знайти навіть на тій стороні сфери.

Що буде, якщо відрізати людям вихід до світу, просто перекрити останній шлях, через який вони могли б втікти з цього проклятого дощового острову, де як у пеклі  - просто немає канікул. Які будуть дії приречених людей? Почнуть копати тунель, прямо через центр сонячної системи? В сотий раз винайдуть повітряну кульку? Або ж просто продовжать жити в епіцентрі вічного дощу???