Немов ти мені чогось вартуєш,
Продовжуємо танці на кінчику ножа.
Немов ти мені чогось вартуєш
Закатаємо істерику , продовжмо скандал .
Немов нам ще вартують почуття:
Спалимо все в грубі
і будем пити до самого рання,
станцюємо танго на залишках стола,
а вранці прокинемося від сорому й поганого передчуття.
«Немов ти мені чогось вартуєш» -
шепотіли губи вслід закритим тим дверям
немов ти мені чогось вартуєш…
середа, 13 квітня 2011 р.
вівторок, 5 квітня 2011 р.
Секрет
Беручи в руки перо, ми самі ще не до кінця розуміємо, що ж так хотіли сказати. Це як сліпий художник, який намагається намалювати життя, як втративший дар слуху музикант, який намагається створити небесну композицію, відігравши в пам’яті останні ноти.
Ви ніколи не запитували себе, чому люди з вадами зору, суху, мови, тіла, більш добрі, лагідні? В них менше того пафосу, гри, масок, ніж у нас? Вони не бачать і не чують життя так, як бачимо і чуємо його ми, але вони все одно насолоджуються цим життям краще за нас. Вони бояться бути втраченими, бояться завтрашнього дня, саме цей страх і підштовхує їх до мети, до щастя.
Виводячи кривими літерами слова на папері, ми вкладаємо в них крик душі, ми так само як і вони боїмося бути непотрібними і хочемо бути почутими.
Слова закінчилися, велика крапля чорнила впала саме туди, де якраз мала стати на своє законне місце крапка. Тепер же ж замість неї велика жирна пляма – безвихідь! Ех, повернути б час назад. Перо впало на ще живий малюнок, виведений каліграфом. Літери розплилися, перестали нести в собі першоідею. Там, утворилося життя, в якому ми бачимо таїну, прикриту шаром пилу, навіки загублену, яку більше не зможемо прочитати.
Слова, які були написані, стануть легендою, переспіваються в піснях, кожен хоч раз в житті їх вимовить з трепетом, усією ніжністю на яку тільки здатна душа. Для когось же ж залишаться секретом – моїм, твоїм, нашим.
Легенький вітерець обдав своїм теплом кімнату, пробігся по столі перегортаючи сторінки, розсипаючи їх по підлозі, викидаючи декілька у вікно і відсилаючи їх у політ над містом. А ти будеш берегти мій секрет?
Ви ніколи не запитували себе, чому люди з вадами зору, суху, мови, тіла, більш добрі, лагідні? В них менше того пафосу, гри, масок, ніж у нас? Вони не бачать і не чують життя так, як бачимо і чуємо його ми, але вони все одно насолоджуються цим життям краще за нас. Вони бояться бути втраченими, бояться завтрашнього дня, саме цей страх і підштовхує їх до мети, до щастя.
Виводячи кривими літерами слова на папері, ми вкладаємо в них крик душі, ми так само як і вони боїмося бути непотрібними і хочемо бути почутими.
Слова закінчилися, велика крапля чорнила впала саме туди, де якраз мала стати на своє законне місце крапка. Тепер же ж замість неї велика жирна пляма – безвихідь! Ех, повернути б час назад. Перо впало на ще живий малюнок, виведений каліграфом. Літери розплилися, перестали нести в собі першоідею. Там, утворилося життя, в якому ми бачимо таїну, прикриту шаром пилу, навіки загублену, яку більше не зможемо прочитати.
Слова, які були написані, стануть легендою, переспіваються в піснях, кожен хоч раз в житті їх вимовить з трепетом, усією ніжністю на яку тільки здатна душа. Для когось же ж залишаться секретом – моїм, твоїм, нашим.
Легенький вітерець обдав своїм теплом кімнату, пробігся по столі перегортаючи сторінки, розсипаючи їх по підлозі, викидаючи декілька у вікно і відсилаючи їх у політ над містом. А ти будеш берегти мій секрет?
Замальовки про людей. Частина перша. Він….
А він сидів,як митець, у гордій самотності боячись злякати музу. Пальці ніжно й бережно, майже без трепету перебирали струни, які в свою чергу плакали. Мелодія лилася безлюдним містом, пронизуючи його, наче шпагами, залишаючи цим німим, бездушним предметам, частинку свого секрету.
А ти? Ти просто віддався звукам,які рвали тебе зсередини на шматки, а потім склеювали назад. Ти міг зіграти цю мелодію й з закритими очима, якби це було потрібно. В твоєму погляді можна було спіймати щось схоже на дитячу непереборну радість, адже ти нарешті заграв її, захоплення, трішки суму, болю, образи, ніжності. Очі вдивлялися у далеч, туди, де через декілька годин мало б зійти сонце, і воно зійде, обов’язково.
Тобі було самотньо, ти грав і грав, заглушуючи серце. Вже навіть кішки, і ті втомилися тебе переривати і мирно дрімали хто-де: на лавці, дереві, вікні. Мелодія ставала все гучнішою, почуття все тривожнішими, гра, все жвавішою. І раптом наступила повна тиша. Так банально і просто – тиша посеред ночі. Ти пригорнув, як скарб, гітару, випрямився, і попростував у дім, у ніжні обійми Морфея, у те царство, де будеш літати.
Не хвилюйтесь, цю мелодію він ще обов’язково заграє, але вже не нічній тиші, не вранішній зорі, і не мені, чорній кішці яка зовсім випадково сиділа у ту ніч на вікні ,а тій, котру покохає, всім серцем і душею. А ми, нічні створіння, будемо з захопленням дивитися з-за нашої маленької куліси на ту, котра зуміє прийняти цей дорогий його душі дар – мелодію.
А ти? Ти просто віддався звукам,які рвали тебе зсередини на шматки, а потім склеювали назад. Ти міг зіграти цю мелодію й з закритими очима, якби це було потрібно. В твоєму погляді можна було спіймати щось схоже на дитячу непереборну радість, адже ти нарешті заграв її, захоплення, трішки суму, болю, образи, ніжності. Очі вдивлялися у далеч, туди, де через декілька годин мало б зійти сонце, і воно зійде, обов’язково.
Тобі було самотньо, ти грав і грав, заглушуючи серце. Вже навіть кішки, і ті втомилися тебе переривати і мирно дрімали хто-де: на лавці, дереві, вікні. Мелодія ставала все гучнішою, почуття все тривожнішими, гра, все жвавішою. І раптом наступила повна тиша. Так банально і просто – тиша посеред ночі. Ти пригорнув, як скарб, гітару, випрямився, і попростував у дім, у ніжні обійми Морфея, у те царство, де будеш літати.
Не хвилюйтесь, цю мелодію він ще обов’язково заграє, але вже не нічній тиші, не вранішній зорі, і не мені, чорній кішці яка зовсім випадково сиділа у ту ніч на вікні ,а тій, котру покохає, всім серцем і душею. А ми, нічні створіння, будемо з захопленням дивитися з-за нашої маленької куліси на ту, котра зуміє прийняти цей дорогий його душі дар – мелодію.
Станцюй зі мною
Станцюй зі мною
Станцюй немов в останній раз
Сьогодні буде це під джаз
Станцюй, ні не впадемо
Просто забудемо
Лиш сьогодні
Лиш один раз
В останнє
Місто сп’ яніє
Воно не зрозуміє
Старих Друзів
Що навчаються танцювати під джаз
Провина, між нами
Образа і яма
Ні не впадемо,
просто забудемо
Лиш сьогодні
Лиш один раз
В останнє
Коли впаде остання маска...
Зляканий погляд блукає по повному залу, вдивляючись в обличчя, шукаючи знайоме. Та їх нема: вчора були одні, сьогодні другі, завтра будуть треті. Вони так просто й без емоційно проходять крізь твоє життя, пам’ятаючи не тебе, а твою маску. Сьогодні ти був сумним клоуном, завтра будеш усміхненим героєм.
Через роки ти знову вийдеш на цю сцену, без маски, як ти будеш гадати, а вони, вони просто тебе не впізнають, не приймуть, проженуть, бо ти – ніхто.
Трішки безумний двірник, по фіналі п’єси, змітає з підлоги всі зірвані маски. Він єдиний залишається справжнім у цім аншлазі подій, людей, почуттів.Його також ніхто не знає :він не цікавий, «безликий». Так,він не пустий: він любить класику й науку, музику й живопис, але для них, людей які дивляться наобличчя, він – ніхто.
Що стане зі світом? Що стане з тобою коли впаде остання маска? Чи будемо ще МИ? А що, взагалі ми знаємо про те, скільки в нас масок і що під останньою?
Через роки ти знову вийдеш на цю сцену, без маски, як ти будеш гадати, а вони, вони просто тебе не впізнають, не приймуть, проженуть, бо ти – ніхто.
Трішки безумний двірник, по фіналі п’єси, змітає з підлоги всі зірвані маски. Він єдиний залишається справжнім у цім аншлазі подій, людей, почуттів.Його також ніхто не знає :він не цікавий, «безликий». Так,він не пустий: він любить класику й науку, музику й живопис, але для них, людей які дивляться наобличчя, він – ніхто.
Що стане зі світом? Що стане з тобою коли впаде остання маска? Чи будемо ще МИ? А що, взагалі ми знаємо про те, скільки в нас масок і що під останньою?
Підписатися на:
Дописи (Atom)