Привид - не ангел

Крапля за краплею,
Риссю по венах.
Поцілуєш мене?
Але ні -  не треба!
Не смій наближатись,
Не буду мовчати,
Ти привид - не ангел,
Не навчиш літати...

Ти є, і немає,
Ти  - шизофреник,
Ти є парадокс,
А мені це треба?
Цілуєш,
Кидаєш,
Ризикуєш,
Зникаєш,
Ти привид - не ангел,
І літати не маєш!

Прощавай

Розбита ваза, ми знали -  не на щастя!
Зівявші квіти віддали красу,
А ми з тобою горді і пропащі,
Стояли там німії наяву.

Облиш те скло, залиш хоч щось на спогад,
Вже не кажу про тепле "Прощавай",
І забирайся геть з мого порога,
З собою разом й думи забирай!

Я спакувала уже все в дорогу,
Запакувала навіть почуття,
Нехай вже інша, в іншого порогу,
Повірить в театральні каяття.

Ясу - Привіт

       Ясу -  перше слово яке вивчила по прильоту до Греції, і яке означає наш банальний «Привіт» - тільки у нашому, букв буде поменше. Цікаво те, що Ясу тут(чи то вже там, бо вчора повернулася до Німеччини) вживається і замість привіт, і замість бувай, таке собі – ПриБувай, яке має ще й множину – Ясас. Потім  за тиждень, я вивчила ще багато необхідних слів, таких як – не, охі, ямас, калімера, і так далі, в тому ж напрямку. Ну але сьогодні, не про свої мовні здобутки буду говорити, а про саму Грецію, в якій пощастило поніжитися на сонечку і спекти собі ніс, під час того, як в Україні була нульова температура.

     Греція завжди мене, як археолога-невдаху, вабила своєю історією, культурою, традиціями. Як вже я знаю зараз, краще б вабила вона мене своєю випічкою( якої до речі, просто нечисленна кількість у кожному магазині), солодощами і гранатами на деревах( які для мене, яка бачила ті гранати лише на базарі, за 20 гривень кілограм і то в жахливо зморщеному стані, стали другою Америкою. «А їх що, і їсти навіть можна? І я  не отравлюся? Оо». Так що, моє застереження усім, хто захоче поїхати до Греції на вакації, по приїзду з, на ваги з тиждень краще не ставати.

      Найбільший позитив, отримала все ж таки від моря, холодного (бо квітень) але прозорого як скло, навіть на глибині 10 метрів (думаю туристи, яких очікують вже в травні, швиденько виправлять цю ситуацію). Шматок моря я собі все ж привезла, а то і  не один, а штук так з десять камінців різної дивної форми й кольору знайдених на пляжі. Думаю це виглядало як мінімум дивно зі сторони: в квітні місяці, по коліна у воді, вибираючи з моря камінці й оцінюючи їх на предмет історичної цінності (золоте руно я шукала,чи то може Посейдона Грецького, або як мінімум уламок амфори), нічого ціннішого, ніж рожевий камінь з величезною діркою не знайшлося. Вирішила що зроблю собі з того брелок, чим тобі не артефакт? Хоча Дашка просила замість камінців привезти їй гарячого мачо-мена, якого я, така погана, не привезла! Не тому, що не хотіла, а тому-що не було! Місто, де я вакаціювала, знаходилося на березі моря, а як відомо, не в сезон, там мертві душі балом правлять. На ціле місто, один відкритий магазин, два ресторани, і пекарня, купа ящірок, бджіл, і сміття кількамісячної давності.

       А ще, у будь-якому поважаючому себе селі/місті/провінції буде магазин( а то і 5) з концептуальною назвою «Мєха, Шуби». Так що, кому треба обновити гардероб – сміливо собі квиточкі на Грецію замовляйте. Щодня проїжаючи біля тих магазинів, я собі уявляла, що то напевно відпочиваючі влітку «рускіє» туристи мерзнуть в 40 градусну жару, а мєха і шуби їм замість спальних мішків, або палаток, або взагалі собі будиночки будують там, юрти називаються.

       І хоча ні в Грецький музей, ні на Афон, який щодня можна було бачити з балкону (якщо хмарок не було) я не потрапила – «Бо дівчат, а ще й іноземок туди не пускають, навіть для греків треба дозвіл» -  зато духовно наблизитися до грецької культури я змогла (гуглила щовечора про малу Халкіду). А ще грецька музика, яку слухали 24 години на добу, постійно риба на вечерю( я риби до Греції не їла практично)  і дружні вивіски російською «прадайоцца» і «услугі турустічєскай фірми» зробили своє діло – а саме, назавжди закохали мене у країну міфів, Арістотеля та оливкової олії.  

Автобус, ДПС і "Рафаелло"!

    Нарешті мені все таки вдалося відремонтувати свій лептоп (слава Будді, чи то вправним українським майстрам, що запаяють все, що ти їм принесеш, хоч і розтягнуть всьо-то на 7 нудних днів, називаючи лежання твого бідолашного ледь дихаючого комп’ютерного створіння – діагностикою), але зараз не про це: кожного разу повертаючись додому після переїздів і польотів, я вперто намагаюся видавити з себе якийсь відгук. Та ота моя впертість зазвичай закінчуються на третьому  слові, коли відразу ж знаходиться купа домашньої роботи, недовченої німецької, та хороших фільмів. Цього ж разу надіюся розтягнути тих три слова хоча б на пів-сторінки!

    Отже, провівши коротенькі вакації в Україні ( 9 днів -  то аж якось символічно), і спакувавши чемодани, вирушила у 36 годинну путь через Європу. Години так з три, мене мучило питання, чому ж я не додумалася дібратися до кордону «Сани-експесом»: це коли тебе на санях тягне коник, або і два, від них же ж один позитив, а найбільше -  свіже морозне повітря! Та надворі була справжня снігова буря, і думаю, що якби на тих санях  мене не замело, то десь по дорозі змело б точно. А так, я сиділа собі в салоні комфортабельного неоплану з сусідкою одеситкою і знищувала «Рафаелло»( за яке ще раз подякую). Та якби смак того «Рафаелло» не робив легшим життя, залишити поза увагою 10 (!) годинну дорогу від Рівного до Львова не вдалося ніяк. Встигли ми з сусідкою і відстань порахувати – 327 кілометрів від одного обласного центру до іншого. Швидкість нашого автобусу визначалася великою кількістю факторів: нерозчищеними дорогами, сніговими заметами, злими водіями, ГАІ І ДПС які інколи навіть некоректно відправляли наш автобус постояти на заправці декілька годин: «А то ж ви бачите що на дорозі робиться!». Ага, бачимо! А у нас в автобусі 40 людей, голодні водії, дедлайни і не знаю скільки, але точно не повний бак пального. Зі швидкістю равлика, а то й помаліше, пересувалися ми до цілі. Разів чотири, а може й п’ять, чоловічому населенню нашого автобуса довелося виходити  й випихати неоплан з замету, шукати у селі  лопату, палки і все інше, що могло б пригодитися. Мене ж радувала навіяна перспектива замерзти у пробці біля Львова! Добре що рятували конфетки =) Підібрали ми по дорозі якусь навіть дівчинку, яка спішила до Українських Афін, аби сісти на це й же ж автобус! Дівчинка то до Львова з нами доїхала, а далі, питання карми. Паспорт випав у машині в батьків, які стоять у пробці вже 6 годин, а без паспорту в нашій державі і муху через український кордон не пустять.

    Повертаємося до поїздки -  мама телефонувала через кожні під години, і ділилася новинами: що вже об’явили про надзвичайну ситуацію у Львівській області, що бачила наш автобус по телевізору, і що ми маємо вимагати від працівників ДПС гарячі напої. Ага, їм якраз було і до цього (сарказм),підійди я до них і попроси чаю, напоїли б вони мене чашкою западенських малюків. З усією моєю любов’ю до нашої доблесної міліції, але бігали вони по дорозі, як коти по квартирі, ну коли знаєте, такого чогось неправильного тобі в тапки нароблять. На якій вони були планеті, то взагалі не ясно  -  медитували напевно там собі на щастя, спокій і безтурботне життя.  

     Машини смирно стояли у пробках  вже енну годину, нагліші( ми в тому числі) намагалися просунутися далі. Доблесне ДПС зупиняло усіх посеред купи снігу, а потім самі ж ті машини звідти й випихали. Я от собі думаю, можливо вони так на спортзалі вирішили зекономити, чи що. Де-факто, я навіть витягнула камеру і хотіла всьо записати, аби потім ніхто не вирішив, що то мені наснилося! Якщо до Львова, морально з нами все було нормально, то далі всі стали відчутно нервовими і сміятися чорними жартами, а попереду ще ж була дільниця.  Не знаю чи сказали й це по телевізору, але виїзд зі Львова перекрили, і машини не випускали до кордону! Аякже, коли немає мізків і часу, це найкраще рішення ситуації. Знову ж на взялися рятувати ротвеллери-водії. І за годинки так три дібралися ми до тієї границі! Дивно, що за весь час, я бачила машин так з 5 які прочищали дорогу, коли ж не встигши заїхати на польську дільницю, нарахувала їх аж вісім. Все швидко і якісно. І дороги Польщею, нам на радість. Перетнули ми державні кордони відносно спокійно, не враховуючи двох висаджених з нашого автобусу і депортованих назад на Україну молодиць. Після проведених 10, а мо і більше годин у Львівській області, вже й поляки почали мені зрозумілою мовою говорити з типово Львівським акцентом.

    Коли я приїхала додому, мені задавали багато питань, штибу: чому тобі дитино вдома не сидиться? І що, за кордоном, краще?? Хаха, і чим же! Так  ось, скажу вам від усього серця після 36 годинної дороги, відмуляної дупи і набрякших ніг, що Україна знову ж таки впала в моїх очах ще далі від прогресу, до регресу, де натомість вирішення ситуації, її заморожують! Хоча ще вчора пізно вночі я казала, що більше додому автобусом зимою НЕ поїду(!), навряд чи можна в це вірити). Як сказав тато, потім буде що внукам розказати. А так, бажаю всім гарних поїздок, веселих компаній та смачних конфет!!!))

Мандрівний вагон

І не написані слова, в своєму танці невеселім.

Сьогодні я іще жива, й живу думками на папері…

Слова врізалися у душу, і залишали там сліди,

Ми обіцяли непорушно дитячі мрії берегти.

Сьогодні  - тут, у обіймах рідних,

А завтра – у полі, де немає близьких

Ніщо не зупинить колісницю подій,

І вже ми шкодуєм, про кількість тих мрій..

За плечима -  багаж, павутина з думок,

І не відання того, де наступна зупинка

Сьогодні ж мрія моя  - одна на мільйон,

На хвилю спинити мандрівний той вагон…

Кава

Той аромат, що спокій дарував завжди,
Сьогодні ж, навпаки, - отрава!
Зернисто-мелена імгла,
І назва їй лірична -  кава.

Забула вже, як дзвінко ми сміялись,
Каву п'ючи у темні вечори,
Як серце скажено калаталось,
Від місячної атмосфери навкруги.

У каві ми ховали душу,
Їй шепотіли закодовані слова,
І мить була та непорушна,
Від якої відлік вела я.

А зараз за вікном лиш смуток,
І дощ той, родич самоти,
Коли і кава з молоком та цукром,
Не зігріє від самотності в душі...

Квіти мого літа

І вже зів'яли квіти мого літа,
Ми закували серце у стальну броню,
Вже жовте листя опускається на воду,
А я залишилася там, де і стою.

На перехресті тих доріг
Де ми ходили ще малими,
Де в волошкових теплих нивах
Ти моє серце не зберіг.

Прошу тебе: не треба більше кроків!
Ще порух - я натисну на курок.
Десь в небі сумно закричить ворона,
а ми так і стоятимемо серед німих квіток.

Ми були лиш ілюзією тих,
Ким у дитинстві стати не змогли.
Нас двох з тобою вигадали гори,
Заради останьої забавки увосени.