Невідомо коли почала цінувати погоду, а особливо схід сонця. Можливо це трапилося в день, коли я опинилася в найбільш дощовому місці планети! Дощ тут ллє 365 днів на рік, з деякими короткими паузами. Це інколи огидно, прокидатися і бачити за вікном сірі хмари смутку, які огорнули маленьке містечко в межигір’ї немов пеленою, намагаючись проковтнути його. Одного дня це місто саме здійснить суїцид: просто пірне у прірву туману і дощу, і ніхто більше ніколи так і не вибереться звідси. Гори навколо міцно перекриють усі шляхи до зовнішнього світу, а люди повільно почнуть танути, немов ті цукрові кульки вкинуті і гарячий чай. Розчиняться у повітрі, у якому вже не можливо дихати. Тут все навколо зеленого кольору, зелена трава, дерева, будинки, небо, зелені люди, немов ті гуманоїди, що пересуваються з кутка в куток шукаючи краплину ультрафіолету, щоб нагодувати свої змучені душі. Так і не знайшовши нічого, вони повертаються до своїх зелених домівок, витрачаючи ще більше такої необхідної життєвої енергій на злість. Злість яка поглинає в себе сильно газоване повітря, починає забарвлювати в зелено-бурий колір простір навколо і з’їдає заживо кожну душу, навіть не заправляючи те все криваве місиво органів перцем чи сіллю. Навіщо ж додавати прянощів, коли людські душі вже і так забруднені заздрістю, жадібністю і відчаєм. Кращої приправи ніж неконтрольований гнів , не знайти навіть на тій стороні сфери.
Що буде, якщо відрізати людям вихід до світу, просто перекрити останній шлях, через який вони могли б втікти з цього проклятого дощового острову, де як у пеклі - просто немає канікул. Які будуть дії приречених людей? Почнуть копати тунель, прямо через центр сонячної системи? В сотий раз винайдуть повітряну кульку? Або ж просто продовжать жити в епіцентрі вічного дощу???
Немає коментарів:
Дописати коментар