Замальовки про людей. Частина перша. Він….

А він сидів,як митець, у гордій самотності боячись злякати музу. Пальці ніжно й бережно, майже без трепету перебирали струни, які в свою чергу плакали. Мелодія лилася безлюдним містом, пронизуючи його, наче шпагами, залишаючи цим німим, бездушним предметам, частинку свого секрету.
А ти? Ти просто віддався звукам,які рвали тебе зсередини на шматки, а потім склеювали назад. Ти міг зіграти цю мелодію й з закритими очима, якби це було потрібно. В твоєму погляді можна було спіймати щось схоже на дитячу непереборну радість, адже ти нарешті заграв її, захоплення, трішки суму, болю, образи, ніжності. Очі вдивлялися у далеч, туди, де через декілька годин мало б зійти сонце, і воно зійде, обов’язково.
Тобі було самотньо, ти грав і грав, заглушуючи серце. Вже навіть кішки, і ті втомилися тебе переривати і мирно дрімали хто-де: на лавці, дереві, вікні. Мелодія ставала все гучнішою, почуття все тривожнішими, гра, все жвавішою. І раптом наступила повна тиша. Так банально і просто – тиша посеред ночі. Ти пригорнув, як скарб, гітару, випрямився, і попростував у дім, у ніжні обійми Морфея, у те царство, де будеш літати.
Не хвилюйтесь, цю мелодію він ще обов’язково заграє, але вже не нічній тиші, не вранішній зорі, і не мені, чорній кішці яка зовсім випадково сиділа у ту ніч на вікні ,а тій, котру покохає, всім серцем і душею. А ми, нічні створіння, будемо з захопленням дивитися з-за нашої маленької куліси на ту, котра зуміє прийняти цей дорогий його душі дар – мелодію.