Секрет

Беручи в руки перо, ми самі ще не до кінця розуміємо, що ж так хотіли сказати. Це як сліпий художник, який намагається намалювати життя, як втративший дар слуху музикант, який намагається створити небесну композицію, відігравши в пам’яті останні ноти.
Ви ніколи не запитували себе, чому люди з вадами зору, суху, мови, тіла, більш добрі, лагідні? В них менше того пафосу, гри, масок, ніж у нас? Вони не бачать і не чують життя так, як бачимо і чуємо його ми, але вони все одно насолоджуються цим життям краще за нас. Вони бояться бути втраченими, бояться завтрашнього дня, саме цей страх і підштовхує їх до мети, до щастя.
Виводячи кривими літерами слова на папері, ми вкладаємо в них крик душі, ми так само як і вони боїмося бути непотрібними і хочемо бути почутими.
Слова закінчилися, велика крапля чорнила впала саме туди, де якраз мала стати на своє законне місце крапка. Тепер же ж замість неї велика жирна пляма – безвихідь! Ех, повернути б час назад. Перо впало на ще живий малюнок, виведений каліграфом. Літери розплилися, перестали нести в собі першоідею. Там, утворилося життя, в якому ми бачимо таїну, прикриту шаром пилу, навіки загублену, яку більше не зможемо прочитати.
Слова, які були написані, стануть легендою, переспіваються в піснях, кожен хоч раз в житті їх вимовить з трепетом, усією ніжністю на яку тільки здатна душа. Для когось же ж залишаться секретом – моїм, твоїм, нашим.
Легенький вітерець обдав своїм теплом кімнату, пробігся по столі перегортаючи сторінки, розсипаючи їх по підлозі, викидаючи декілька у вікно і відсилаючи їх у політ над містом. А ти будеш берегти мій секрет?