Кава

Той аромат, що спокій дарував завжди,
Сьогодні ж, навпаки, - отрава!
Зернисто-мелена імгла,
І назва їй лірична -  кава.

Забула вже, як дзвінко ми сміялись,
Каву п'ючи у темні вечори,
Як серце скажено калаталось,
Від місячної атмосфери навкруги.

У каві ми ховали душу,
Їй шепотіли закодовані слова,
І мить була та непорушна,
Від якої відлік вела я.

А зараз за вікном лиш смуток,
І дощ той, родич самоти,
Коли і кава з молоком та цукром,
Не зігріє від самотності в душі...